Музика врятує світ!

Зроблю відразу заувагу: врятує світ добра музика. Бо носієм доброї музики є добрий дух (Святий Дух), а погана музика є від духа світу, від лукавого. Перефразувавши відоме прислів'я, мож­на сказати так: "Скажи, яку ти слухаєш музику, і я скажу, хто ти".

Вам може доводилося чути з автівки, що проїхала мимо, як у її салоні гамселить... не наважуся назвати це музикою. Що відчувають люди, котрі їдуть всередині автомобіля й слухають таку "музику", можна хіба здогадатися...

І навпаки, добра музика пробуджує в людині доброго духа.

Якось у заповіднику “Тустань”, де я грав на колісній лірі, до мене підійшло кілька людей і одна з жінок промовила: "Я не розумію того, що ви граєте й співаєте. Я також ніколи не бачила такого музичного інструмента і не знаю, що це таке. Але мене пройняло всю отак — від голови до ніг".

Та й отаке... Душа цієї жінки ще не була зіпсутою зсередини цим світом. І тим, що він несе у собі. У тому числі й "музику", яка вливає у людсь­кі мізки нечистоти, агресію і всяку іншу погань.

Відкрити >>>

Летіла куля

Я не згадував би про цей випадок, якби тоді наступної ночі не почалася війна між Росією та Україною. Телефонує мені зранку невідома людина. Назвалася вона Юлею з Києва.

— Ой, цього літа ми слухали вас в Уричі, моєму синочкові запам'яталася пісня "Летіла куля" й він весь час її наспівує. Шукали пісню цю в Інтернеті, але не знайшли. Ми нині знову тут, але на жаль, вас нема. Тож хочу знати, коли будете в "Тустані"?

Я висловив жаль, що не можу тепер приїж­джати з лірою чи з бандурою до людей у заповідник "Тустань" через холодну погоду, бо вік уже не той. Домовилися, що зідзвонимося й зустрінемося може ще цього літа.

А ще я пояснив моїй шановній слухачці й шанувальниці нашої музичної старовини, що не знайшла вона в Інтернеті пісні, яка так полю­билася їй та маленькому синочкові, бо назва її є інакшою, ніж слова, що запам'яталися. Пісня "Прощайте гори" є часів Першої світової війни, за жанром вона є родинно-побутовою та рекрут­ською. Я дав також посилання на запис в Інтернеті з моїм співом цієї пісні.

Постскриптум. Це було 23 лютого, 2022 року. Ось вам і "Летіла куля". Якось знаково, ніби.

Відкрити >>>

Ой Морозе, Морозенку

Одного разу на Моршинському курорті. Спі­ваю у супроводі кобзи історичну пісню "Про Морозенка". Підійшла статечна жінка років під шістдесят. Говорила українською.

— Я приїхала з Криму, у нас живе багато татар. І нам треба з ними жити дружно.

— То й живіть дружно, до чого ця бесіда?

— Може співайте не "татари прокляті", а "вороги прокляті".

— Ви жартуєте? Це ж історичні пісні, у них і про турків є, і про ляхів та москалів. То все замінити на нейтральне: "ворогів"?

— Нам же треба жити з татарами...

— То для цього ми мусимо переписати нашу історію? Усі конфліктні сторони назвемо просто "ворогами". Ханів, царів і королів — "ворожими вождями" чи як?

— Та співайте вже... Махнула рукою, пішла...

"Полягло наших чимало,
А татар утроє...".

Відкрити >>>

Бандурист із Чернечої гори — пособник КДБ?

Цю трохи дивну історію розповів мені один поважний літнього віку львів'янин, журналіст за фа­хом, мій тезка.

За Союзу у Каневі на Чернечій горі грав бандурист Олексій Чуприна. Біля нього завжди гуртувалися приїжджі люди й це могли викорис­тати або й використовували тодішні органи безпе­ки СРСР. Чи так воно було насправді, чи ні, але Олексія Чуприну боялися його колеги — банду­ристи й інші музиканти. Розповідають, що коли той заходив до зали, де проходив якийсь культурний захід, то усі, хто знав цього чоловіка, замовкали. А ще, казали, що Чуприна носив у кишені нагана.

Одна львів'янка, у якої я ночував після якогось вечірнього виступу, розповіла мені, що була на похороні Олексія Чуприни у Львові. Помер він у віці вісімдесят п’ять років у свого сина. Останні часи бандуриста були важкими. Чоловіка годували бук­вально з ложки, а довжелезні вуса, гордість Чупри­ни, зголили. Усе то я сам побачив на чорно-білих фотографіях, які львів'янка мені показувала.

Відкрити >>>

Чому Леонід Кучма не носить при собі грошей?

Ця смішна бувальщина трапилася зі мною у Каневі на Тарасовій горі.
У 2001 році зателефонував мені нині покійний бандурист Володимир Горбатюк, котрий жив тоді у Каневі й грав на Чернечій горі.

— Василю, чи ти міг би приїхати до мене й пограти тут тижнів зо два? Я маю запрошення до Польщі на етнографічний фестиваль, а до Канева має приїхати президент, то як же без кобзаря?

Словом, упродовж двох тижнів я кобзарював на Чернечій горі. 22 травня 2001 року була дата: 140 роковини перенесення праху Тараса Шев­ченка на Україну, то до Канева приїхав сам Леонід Кучма зі свитою. Ось тодішній директор музею Ігор Ліховий (при Ющенку — міністр культури) проводить цей гурт мимо мене, а я співаю "За байраком байрак" на слова Шевченка. А далі таке:

— Традиційно на Тарасовій горі грають кобзарі, — каже Ігор Ліховий. — І приїжджають часто вони з різних куточків України. Перед вами Василь Кирилич із Дрогобича. Також традиційно, що винагородою за труди кобзаря є пожертва від його вдячних слухачів.

І тут тиша. Мовчазна пауза. А далі:

— Іване, ти маєш гривні при собі?

Не знаю, хто дав Кучмі п’ятдесят гривень, які він поклав мені до кошика, бо там були Іван Плющ та Іван Заєць.

Пізніше, коли ми вже в іншому товаристві на чолі з нині покійним Володимиром Яворівським пили чай, то присутні час від часу жартувати про "бідного" Леоніда Кучму.

Відкрити >>>