Єдиний шлях до миру в Україні - покаяння народу

Колись ми з жінкою у складі подружнього дуету "Стрітення" співали народну духовну пісню про покаяння, називається вона "На Почаївській Горі". А почув я її від якогось фольклорного гурту з Київщини. У цій пісні є такі слова:

"Ой, Ти, Сину, Сину мій,
Спаси, Сину, рід людський.
Боже, Боже,
Спаси, Сину, рід людський".
"Як же його спасати,
Він не хоче каятись.
Боже, Боже,
Він не хоче каятись".

Біблія вчить, що єдиний шлях до очищення душі, її спасіння - є покаяння на відпущення гріхів. Сьогодні багато тих, що вважають себе християнами, через свою велику гординю не бачать себе грішниками і думають, що в Бога все минеться і вони будуть помилувані з надмірної Його любові до людей. Така хибна думка напевно сама собою не виникає, тут даються взнаки боговідступництва багатьох церковників, що ведуть своїх "овечок" просто до пекла. Замість того, щоб проповідувати любов і милосердя до свого ближнього, "святі отці"закликають фактично до насильства, ненависті й ворогування між християнськими народами.

"Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди! Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої. А як кажемо, що ми не згрішили, то чинимо з Нього неправдомовця, і слова Його нема в нас! (1Iван.1:8-10)". Так говорить Святе Письмо. А ще в Біблії сказано: "Упадуть усі грішні народу Мого від меча, що говорять: Не досягне до нас і не стріне оце нас нещастя! (Ам.9:10)" А що стосується покаяння, Господь Бог говорить: "Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, то й утече він від вас. Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас. Очистьте руки, грішні, та серця освятіть, двоєдушні! Журіться, сумуйте та плачте! Хай обернеться сміх ваш у плач, а радість у сум! Упокоріться перед Господнім лицем, і Він вас підійме! (Як.4:7-10)".

На жаль, сьогодні людська пиха і гординя беруть гору над Божим наказом жити в мирі, злагоді й любові. Замість пошуку шляхів до порозуміння, сильні світу цього переймаються тим, як би побільше винищити людей та отримати верховенство над подібними собі. І що найдивовижніше, "перші скрипки" у цьому "оркестрі" безбожників грають більшість церковників.

"Збулися часи, і Боже Царство наблизилось. Покайтеся, і віруйте в Євангелію! (Мар.1:15)". Додати тут нічого - чинімо покаяння. Усі бо згрішили! І буде мир. Іншої дороги нема.

Відкрити >>>

Життя за штампами

Якось після спілкування в одній із моїх стрічок у соціальній мережі я позбувся дружби зі своїм приятелем. Той спершу обгавкав мене, а пізніше видалився з моїх друзів. Зазначу, що я додав Ігоря до друзів на його прохання.

Разом з Ігоревим "життєписом" оглянув "досьє" ще кількох людей, моїх місцевих знайомих. Скажу образно кількома словами. Це штампи, що живуть штампами і нічого особистого - ані поглядів, ані думок, ані життя. Мислять чужими мізками, говорять чужою мовою (маю на увазі той набір фраз і словесних формул, якими спілкуються), відстоюють чиїсь ідеї, бо своїх нема. Нема нічого свого, бо звідки воно візьметься у глухого сліпця ще й каліки, даруйте, на голову.

Як жити з такими людьми, як з ними спілкуватися? Наразі нас розділяє стіна, бо люди звикли жити так, а інакше не хочуть і не можуть. Не хочуть тому, що не мають жодного бажання бути інакшими. А не можуть тому, що щось їм не дає відкрити очі. Це звичка жити стандартами, а також страх. Люди бояться пізнати правду, щоб на них не тицьнули пальцем. А тицьнуть, обов'язково тицьнуть. Бо якщо пан Штамп захоче позбутися своїх вад і бути собою, а значить протерти очі і відкрити вуха, то може стати "незручним" для інших. А цього Штамп аж ніяк не хоче і воліє краще жити, як жив дотепер. І називатися при тому "патріотом". "Штампованим".

Відкрити >>>

Війни починають безбожники, а страждають усі

Воюйте проти духа темряви, а проповідуйте Світло

Війни починають безбожники, а страждають від них усі. Побутує думка, що якби усі ті витрати, які йдуть на озброєння, пішли людям на добро, то люди жили б, як у раю. Проте, в житті воно стається інакше. Людство може будувати собі мирне життя лише укупі з Богом. А є ще диявол, і він спокушує людей піти в інший бік і чинити зло. Перші люди Адам і Єва жили у реальному Раю, поки не появився між ними спокусник. Їхній син Каїн убив рідного брата Авеля, бо піддався намові диявола і прийняв від нього недоброго духа - духа вбивства, духа війни.

Отже, усі війни починають безбожники. Навіть ті, що проголошуються й ведуться, нібито, Іменем Божим. Бо де війна, там убивства. А проти цього нас настановляє п'ята Божа заповідь: "Не убий". І це має буквальне значення: не вбивай, не торкайся в земному житті ні меча, ні інших адаптованих спеціально для вбивства знарядь. Бо сам Христос забрав меч у учня, заборонив кров. А ти - Христовий і Божий. Ідеал твій - стати як Отець. Якщо не будеш слухняним Богу, то матимеш від Нього за заслугами. Він про це попереджує:

"Не обманюйте себе самих: з Богом жартувати не можна. Що хто посіє, те й жатиме. Хто бо для свого тіла сіє, той з тіла пожне зотління; а хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне.

Робімо добро без утоми: своєчасно, як не ослабнемо, жатимемо. Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі." Гал. 6.7-10.

А що стосується диявола, нашого спокусника, то маємо дати йому відсіч, маємо протиставитися його хитрощам. І воювати з ним, воювати проти духа темряви, яку він сіє. А проповідувати Світло - Христове Євангеліє.

"Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським. Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах.

Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру.

А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже." Еф. 5.11-17.

Відкрити >>>

Про гумор без гумору

Якось я зібрався поїхати до села й відвідати своїх стареньких батьків. Їхав з пересадкою у Самборі, чекав тут на автовокзалі свого транспортного засобу. У залі висів телевізор, був увімкнений "Новий канал". З його екрану зірка української естради Сергій Притула сипав гумором. Програма "Вар'яти" така є у них, не побачив би цього шедевру, якби не телевізор на вокзалі.

Або я уже старіюся, або не знаю, яка тому причина, але я нічого не розумію, що діється. Я ніколи не страждав від браку почуття гумору і співчував людям, у кого він відсутній. Але те, що я бачив з екрану, виглядало якимось, даруйте, дебілізмом. І "зірка", і двоє "вар'ятів" просто насміхалися над фізичними недоліками людей, предметом гумору у них були вульгарні інтимні сцени. А ще чи не найголовнішою "смішною" темою новітніх "артистів" є російськомовні українці, котрі подаються у "гумористичній" програмі як неповноцінні люди. І з цього всього дуже смішно публіці "Варятів", де знімалося це видовище.

Пригадую покійних Штепселя й Тарапуньку, Павла Глазового... В могилах мабуть перевертаються.

Тут приїхав мій автобус. Дякувати Богу, "гумор" закінчився...

Відкрити >>>

Про подарунок від Михайла Барана

Пригадалася одна історія. У 2003 році мені зателефонував львівський поважного віку банду­рист Михайло Баран.

— Василю, я маю до вас особисте прохання і дуже хочу, аби ви до мене приїхали. Коли будете мати час, то не спішно.

З поваги до старшої за віком людини й до чоловіка, котрий дуже часто мене запрошував на усілякі заходи та виступи, я не став відтягувати поїздки до Львова і десь за тиждень уже сидів з Михайлом Бараном у його квартирі на вулиці Науковій. Розпитавши, як у мене справи, здоров’я, пан Михайло мовив:

— Василю, маю бандуру, яку мені подарував Сарма-Соколовський. Але не знаю, як він її налаштовував, а струни тут зовсім відпустили.

Я став оглядати інструмент: то була бандура з хроматизмами у приструнках і з діатонічними басами. Зроблена за моїми оцінками десь у 30-х роках, а може й пізніше. Я почав її налаштовувати. Взяв до уваги натяжку струн, їх розміщення і... бандура зазвучала. Пан Михайло тремтячими руками взяв її у руки, трохи пограв і заплакав. Заплакав, як мала дитина. Не ховав сліз, навіть не витирав їх.

Потім Михайло Баран витяг десь із шухляди світлини Георгія Ткаченка, його "Самовчитель гри на старосвітській бандурі", а також креслення бандури на "міліметрівці", підписав це все і мовив: "Беріть, я вам передаю оце, у вас не пропаде"...

Незадовго бандурист зі Львова Михайло Баран помер. Про його смерть я почув по радіо. Ніхто не сказав. Отаке життя...

Відкрити >>>