Ой Морозе, Морозенку

Одного разу на Моршинському курорті. Спі­ваю у супроводі кобзи історичну пісню "Про Морозенка". Підійшла статечна жінка років під шістдесят. Говорила українською.

— Я приїхала з Криму, у нас живе багато татар. І нам треба з ними жити дружно.

— То й живіть дружно, до чого ця бесіда?

— Може співайте не "татари прокляті", а "вороги прокляті".

— Ви жартуєте? Це ж історичні пісні, у них і про турків є, і про ляхів та москалів. То все замінити на нейтральне: "ворогів"?

— Нам же треба жити з татарами...

— То для цього ми мусимо переписати нашу історію? Усі конфліктні сторони назвемо просто "ворогами". Ханів, царів і королів — "ворожими вождями" чи як?

— Та співайте вже... Махнула рукою, пішла...

"Полягло наших чимало,
А татар утроє...".

Відкрити >>>

Бандурист із Чернечої гори — пособник КДБ?

Цю трохи дивну історію розповів мені один поважний літнього віку львів'янин, журналіст за фа­хом, мій тезка.

За Союзу у Каневі на Чернечій горі грав бандурист Олексій Чуприна. Біля нього завжди гуртувалися приїжджі люди й це могли викорис­тати або й використовували тодішні органи безпе­ки СРСР. Чи так воно було насправді, чи ні, але Олексія Чуприну боялися його колеги — банду­ристи й інші музиканти. Розповідають, що коли той заходив до зали, де проходив якийсь культурний захід, то усі, хто знав цього чоловіка, замовкали. А ще, казали, що Чуприна носив у кишені нагана.

Одна львів'янка, у якої я ночував після якогось вечірнього виступу, розповіла мені, що була на похороні Олексія Чуприни у Львові. Помер він у віці вісімдесят п’ять років у свого сина. Останні часи бандуриста були важкими. Чоловіка годували бук­вально з ложки, а довжелезні вуса, гордість Чупри­ни, зголили. Усе то я сам побачив на чорно-білих фотографіях, які львів'янка мені показувала.

Відкрити >>>

Чому Леонід Кучма не носить при собі грошей?

Ця смішна бувальщина трапилася зі мною у Каневі на Тарасовій горі.
У 2001 році зателефонував мені нині покійний бандурист Володимир Горбатюк, котрий жив тоді у Каневі й грав на Чернечій горі.

— Василю, чи ти міг би приїхати до мене й пограти тут тижнів зо два? Я маю запрошення до Польщі на етнографічний фестиваль, а до Канева має приїхати президент, то як же без кобзаря?

Словом, упродовж двох тижнів я кобзарював на Чернечій горі. 22 травня 2001 року була дата: 140 роковини перенесення праху Тараса Шев­ченка на Україну, то до Канева приїхав сам Леонід Кучма зі свитою. Ось тодішній директор музею Ігор Ліховий (при Ющенку — міністр культури) проводить цей гурт мимо мене, а я співаю "За байраком байрак" на слова Шевченка. А далі таке:

— Традиційно на Тарасовій горі грають кобзарі, — каже Ігор Ліховий. — І приїжджають часто вони з різних куточків України. Перед вами Василь Кирилич із Дрогобича. Також традиційно, що винагородою за труди кобзаря є пожертва від його вдячних слухачів.

І тут тиша. Мовчазна пауза. А далі:

— Іване, ти маєш гривні при собі?

Не знаю, хто дав Кучмі п’ятдесят гривень, які він поклав мені до кошика, бо там були Іван Плющ та Іван Заєць.

Пізніше, коли ми вже в іншому товаристві на чолі з нині покійним Володимиром Яворівським пили чай, то присутні час від часу жартувати про "бідного" Леоніда Кучму.

Відкрити >>>

Померти й не почути ліри?

У Дрогобичі в актовій залі педагогічного уні­верситету я виступав з лірою. Це був виступ у рамках реставраційної академії, яку організував директор Державного історико-культурного запо­відника "Нагуєвичі" Богдан Лазорак. Я заспівав декілька духовних кантів і пісень. Слухачам, я думаю, сподобалося як звучання ліри, так і те, що я співав. Бо після закінчення заходу до мене пі­дійшло кілька людей і схвально висловилися про мій виступ.

— Я ще ніколи не чув ліри, — говорив один чоловік. — Гарно звучить, цікаво.

— Так і життя прожити можна, не почувши наживо ліри, — кажу.

Я пожартував, звичайно. Сумний жарт. Багато наших людей ніколи не чули ані ліри, ані багатьох інших українських музичних інструментів. Українці не знають свого, українського. Якби я, наприклад, сказав у якомусь патріотичному колі, що не знаю, як виглядає герб України чи як звучить український гімн, то як вони відреагували б?

Я зовсім не хочу дорікнути людям, котрі ніколи не чули не те що колісної ліри, інструмента, на якому в давнину грали українські мандрівні співці, але й автентичної бандури, кобзи, гусел. Бо де вони могли таке диво почути? Якщо ж у навчальних музичних закладах України вчать грати на класичних інструментах або "українських" суро­гатах — хроматизованих сопілках, бандурах, бая­нах. Усе це є пристосованим для виконання євро­пейської музики — німецької, італійської, але не української народної.

Отак і живемо. Щасливий той, хто хоч раз у житті почув, як звучить колісна ліра. Я таких бачу, коли граю для людей у різних місцях — чи то в заповіднику "Тустань", чи у своїй "Хатині лірника", чи в різних аудиторіях та залах.

Відкрити >>>

Як мене хотіли у Львові "чипувати"

Я приїхав до Львова, щоб взяти участь у фес­тивалі "Країна Мрій". З організаторами було до­мовлено, що гратиму на старосвітській бандурі й лірі у суботу та неділю. Фестиваль організували в етнографічному музеї "Шевченківський Гай".

При вході для пропуску стояли охоронці. Я пі­дійшов і сказав, що маю виступати тут, тому мені треба пройти. "Ідіть он до тих дівчат у наметі, — скерували мене, — і зареєструйтеся." Пішов до "дівчат у наметі", відрекомендувався. Дівчата щось записали та й до мене: "Дайте вашу руку, ось вам це." І простягнули паперову стрічку зі штрих-кодом. "Це що, мені штрих-код на руку даєте? Може ще чип під шкіру запропонуєте? Я не візьму цього. Це суперечить моїм християнським погля­дам. Та й взагалі, чому мене тут мають отак маркувати?" "То вас інакше не пропустять", — мовили дівчата. "Тоді піду геть звідси, відмовлюся від виступу. Організаторам поясню причину."

Дівчата обмінялися між собою поглядами й попросили мене взяти паперову стрічку зі штрих-кодом у кишеню. Я вже не став сперечатися й пі­шов зі своєю "візитівкою" на прохідну. Довелося ще й хлопцям прочитати коротку лекцію про моральний бік маркування людей штрих-кодом. Ті вже не стали дуже сперечатися й просканували мій папірчик. І я пішов грати людям на бандурі й лі­рі у рамках фестивалю "Країна Мрій".

Їдучи до Львова наступного дня, я ще раз переживав те, що сталося напередодні. Думаю, що мало хто звернув увагу на таку дрібницю, як отримання штрих-коду на руку, а може й взагалі я один такий був, але це мене збентежило. Я подумав собі, що нас таким чином привчають до маркування людства задля загального контролю. Бо хіба не можна було виготовити для фестивалю якісь пам'ятні картки чи щось подібне?...

Скажу так: хай йому грець із тією "Європою", допекло уже. Будьмо краще Божим людом з єди­ним Його "маркуванням". Будьмо Христовими діть­ми, а не слугами лукавого. Бо "якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя", — писав Тарас Шевченко. Насамперед це адресовано тим, що дуже вже пориваються до "Європи"...

Відкрити >>>