Померти й не почути ліри?

У Дрогобичі в актовій залі педагогічного уні­верситету я виступав з лірою. Це був виступ у рамках реставраційної академії, яку організував директор Державного історико-культурного запо­відника "Нагуєвичі" Богдан Лазорак. Я заспівав декілька духовних кантів і пісень. Слухачам, я думаю, сподобалося як звучання ліри, так і те, що я співав. Бо після закінчення заходу до мене пі­дійшло кілька людей і схвально висловилися про мій виступ.

— Я ще ніколи не чув ліри, — говорив один чоловік. — Гарно звучить, цікаво.

— Так і життя прожити можна, не почувши наживо ліри, — кажу.

Я пожартував, звичайно. Сумний жарт. Багато наших людей ніколи не чули ані ліри, ані багатьох інших українських музичних інструментів. Українці не знають свого, українського. Якби я, наприклад, сказав у якомусь патріотичному колі, що не знаю, як виглядає герб України чи як звучить український гімн, то як вони відреагували б?

Я зовсім не хочу дорікнути людям, котрі ніколи не чули не те що колісної ліри, інструмента, на якому в давнину грали українські мандрівні співці, але й автентичної бандури, кобзи, гусел. Бо де вони могли таке диво почути? Якщо ж у навчальних музичних закладах України вчать грати на класичних інструментах або "українських" суро­гатах — хроматизованих сопілках, бандурах, бая­нах. Усе це є пристосованим для виконання євро­пейської музики — німецької, італійської, але не української народної.

Отак і живемо. Щасливий той, хто хоч раз у житті почув, як звучить колісна ліра. Я таких бачу, коли граю для людей у різних місцях — чи то в заповіднику "Тустань", чи у своїй "Хатині лірника", чи в різних аудиторіях та залах.

Відкрити >>>