Я зберу із зірок візерунок

Я зберу із зірок візерунок,
Щоб тобі прикрасити волосся,
Перетворю струмки в срібні струни,
Щоб тобі з них піснями лилося.

Я з роси тобі зроблю сережки
І веселку здійму тобі з неба,
Я устелю квітками ту стежку,
Що щоранку вертався від тебе.

Я залізу на скелю найвищу
І зірву едельвейса для тебе,
Із тобою в небесне узвишшя
Підіймусь, як з лебідкою лебідь.

Сонце сходило

За брудною шибкою сонце сходило,
На жито столочене жаревом лило;
Відбилося маревом в брудних калюжах
І лагідно гладило прив'ялі ружі.

Ледь мружаться очі від того видива
І бачиться вже їм картина правдива:
Десь там вдалині — міражі й віртуальність,
А ближче тут — будні і сіра реальність.

Десь там вдалині — те, що хочеш, шукаєш,
А ближче — то те, з чим живеш і що маєш.
Десь там за окраєм — чого прагнеш щомиті,
А тут — з чим прийдеться миритися-жити.

Другові

Не переймайся, любий друже,
Коли нема того, що любиш,
І не жалкуй, не мучся дуже,
Як не знаходиш, а лиш губиш.

Не сокочи своє сумління,
Що не зробив усе, що мислив,
Що всі старання і уміння
За крок до генія зависли.

Не йди по терню босоногим,
Не лізь у воду, одягнувшись,
Не оббивай чужі пороги,
Не дослухайся, не почувши.

Не вір вухам, як зле щось вчують,
Не вір словам, що маслом мажуть,
Не йди за тим, хто пастки снує,
Не міряй все: "так люди кажуть".

Не йди, мій голубе, "в нікуди",
Створивши сам себе для себе,
Не вгадуй те, що завтра буде —
До завтра ще дожити треба.

Радій, коли уранці встанеш
І Слово впевнено промовиш,
На сонце вранішнє поглянеш
І Дух Його у ньому вловиш.

Радій, бо Він те Слово чує,
Радій, бо кроки твої бачить,
І весь той шлях, що ти торуєш,
Лише із Ним в житті щось значить.

Іди вперед, хай крок за кроком
Твій шлях усе вільнішим буде;
Лише під пильним Його оком
В житті своєму все здобудеш.

Ісус...

Донькам

Хтось бачить світ в рожевому промінні,
Біжить туди, де гамірне життя,
Забувши гріх, не маючи сумління,
Що потім вже не буде вороття.

Хтось любить світ за всі його утіхи,
Іде за тим, хто звабою манить,
І прагне мати щастя повні міхи;
Нещастям інших того не спинить.

А хтось шукає прóмінчик Любові,
Його гнітить життєва метушня,
Він бачить правду в щирім Божім Слові,
Те Слово множить і обороня.

Він любить світ, як витвір рук Господніх,
Іде за Тим, хто Духом окропив,
І робить так, щоб спраглі і голодні
Спожили хліб той, що Господь святив.

Шукає всяк в житті шляхи-дороги —
Життя в собі, а чи себе в житті,
Але "без Бога — ані від порога",
Сказав давно хтось істини прості.

Бо Бог у серці нам дорогу стелить,
Де є Надія, Віра і Любов,
Любов життя, а не любов матерій,
Життя Того, хто смертю смерть зборов.

Синові

Чи не забув ти, сину,
Оту вузьку стежину,
Що ще колись для тебе
Я протоптав у полі?
Коли покинеш хату
І сам підеш шукати
У світ широкий щастя
Та межи люди — долі.

Вузька стежина в полі
Є може й ненайлегша,
Є може й не коротша,
Аніж той битий шлях,
Яким ідуть мільйони,
Шикуючись в колони
За лжепровідниками,
Забувши гріх і страх.

Але на тій стежині
Знайдеш свої зернини,
Що проростати здатні
Й давати щедрий плід.
А на шляху широкім
Остерігайся кроків,
Які ведуть в нікуди,
Лишивши сірий слід.

Старіємо, брате

Старіємо, брате...
А хто чим багатий
За довгий відрізок життя?
Постав-но на ляду,
Що ти нагромадив,
А я похвалюся, що я.

Є діти й дружина
Та нова машина?
Цінуй їх, люби й бережи.
Є власна оселя
Та люстра на стелі?
Не марно життя, значить, жив.

І в мене сімейка,
Та ще й не маленька:
Дружинонька, діти ще й пес.
Малесенька дачка,
Квартира, а "тачка"...
Ще куплю. І лиш — "крутий" "мерс".

Та перше я хочу
У час найкоротший
Залізти на Місяць чи Марс,
Бо входить у моду
В "блатного" народу
Придбати там шмат задарма.

Бо потім дорога
Як буде до Бога
І буду я йти до Небес,
На Марсі пристану
Й згадаю востаннє
Той світ, тих людей, і тебе.

Як сіяли зерна,
А плутались в тернях,
Як щастя шукали в вині,
Як думали кожен,
Що світ переможем,
Насправді ж, копались в багні.

Як думали, брате,
Що ми тим багаті,
Що в хаті, в кишені, в кишках,
Як роки минали,
А ми все не знали,
Для чого та праця важка.

Тепер хочу, брате,
Тебе запитати:
А що нам залишиться там,
Де хата — то простір,
Багатство — то совість,
А щастя — рай з вічним життям?

То може нам, брате,
Про інше подбати:
Щоб щезла з життя ця бридня —
Забути тілесне,
Покликати Духа,
І мовити Слово щодня.

Я втомився

Я втомився. Ця сіра буденність
Розділяє нас навпіл, натроє...
Ми неначе пігмеї мерзенні
Утікаєм від Правди святої.

Утікаєм від Того, хто вище,
Заховавшися кожен за себе;
Вже й закона свого кожен пише,
В Слові Божім забувши потребу.

Я втомився не знати, для чого
Йду кудись поміж гамірним людом,
Дні стираю з щоденника свого,
І виходить — роки жив у блуді.

Рік за роком — буденність і сірість,
Свята ж — привід, щоб більше згрішити.
Я втомився. Та знаю і вірю,
Що ще можна по-іншому жити.

Можна жити, не маючи втоми,
Радість мати у свята та будні;
Треба просто повірити Тому,
Хто не ве́лить іти шляхом блудним.

Тому вірити, з ким наодинці
Колись станеш востаннє на сповідь.
А земне у прощальній сльозинці
Чарку вип’є — за спокій, на спомин.

Псалми Давида. Псалом І

Блажен муж, блажен муж,
Що з безбожними не радиться,
Що з злоріками не сходиться,
Бо він з Господом живе днесь,
І в думках він про вічність весь.

Блажен муж, блажен муж,
Він як ясен над водою росте,
Шумить кронами і буйно цвіте,
Прийде час, він принесе плід
І залишить він добрий слід.

Блажен муж, блажен муж,
А той грішник, хто Бога не має.
Як полову вітер розвіває,
Так не стане його слідів
І не встоїть він на суді.

Псалми Давида. Псалом ІІ

Чому племена бунтують,
Нащо розум свій марнують?
Повстали земнії царі,
Зібралися правителі
І радять на Господа,
Задумують на Христа.

Ми їх кайдани розбиймо
І ярма геть поскидаймо.
А Той, Хто вгорі над нами,
Посміється над царями
І в гніві промовить їм,
І в люті накаже всім:

Я дав вам Царя Сіону
На Свою святую гору;
Він звістить вам заповіти,
Буде вами володіти,
Це Мій Син народжений,
Цар понад народами.

Тож ви, царі, зрозумійте,
Бунтуватися не смійте,
Вчіться Господу служити,
На землі злом не судити,
Служіть Богу зі страхом
І радійте із Христом.

Дайте Сину шанування
І прийміть Його повчання,
Не зійдіть з Його дороги
І не гнівіть свого Бога,
Надійтесь на Нього всі!
Будьте в Ньому блаженні!

Псалми Давида. Псалом ІV

Коли кличу, озвися мені, Господи,
В серці моїм Ти Божу любов пробуди,
Боже, гріх мені відпусти, Отче, змилуйся і прости,
Ти надія моя назавжди, Боже мій, Боже мій,
Боже, гріх мені відпусти, Отче, змилуйся і прости,
Ти надія моя, Ти спасіння моє, Боже мій.

Людський роде, кому славу ти воздаєш?
Шукай правди, а марне облиш, не возвиш.
Бог прийде, ти шукай Його, Він почує, поклич Його,
Не гріши у серцях і в думках не гріши, не гріши.
Бог прийде, ти шукай Його, Він почує, поклич Його,
Не гріши у серцях і на ложах своїх не гріши.

— Де ж то благо від Господа є, — скажеш ти.
— Дай же світла лиця Свого, нас освіти.
Тепер повен я радості, миру й Твоєї благості,
Ти безпека моя назавжди у житті, у житті.
Тепер повен я радості, миру й Твоєї благості,
Ти безпека моя, запорука моя у житті.

Де нас нема

Надворі зима, лютує віхола,
Не видно людей і нема суєти.
Чому ти, кохана, від мене поїхала,
Чого так далеко, далеко шукати поїхала ти?

Приспів:
А за вікном зима, зима,
А на душі щемкий мандраж.
Як добре там, де нас нема,
А може то, лише міраж.
На-на...
На-на...
Як добре там, де нас нема,
А може то лише міраж.

Надворі сніги засипали шляхи,
Я знову дивлюсь у засніжену даль,
А серце в задумі, що ми немов ті птахи,
Літаємо в вирій, вертаємось знову до свого гнізда.

Приспів.

Веде нас Господь дорогами життя —
Дороги спокус і дороги страждань,
Підеш манівцями — не буде вже вороття,
Що буде — Бог знає, не буде, не буде твоїх сподівань.

Приспів.

Думки ня обсіли

Думки ня обсіли, як пчоли ся роят,
Усе ми на мисли, що маю робити:
На зраненім серци рубці ся не гоят —
Як далі прожити, щоби не грішити?

І крока не станеш, як всягди спокуса,
Усягди, як впадеш, то тяжко устати.
О, де, мій Ісусе, від Тебе покута,
Щоби мині лекше мій вік коротати?

Узволь мині, Боже, запрягти ся в плуга,
Зворати ріллю і засіяти житом;
Ти будь мині, Христе, і братом, і другом,
Щоби із Тобов мині вік мій прожити.

На востирві ся пóтя всіло

На востирві ся пóтя всіло,
Гніздо си звило тамка сміло,
Гиби си все в нім мало жити
Й малийкі потятка плодити.

Під востирвов я сів спочити,
Бо-м вийшов зранийка косити;
М ся змучив був, скіпало в крижох,
То-м ся звернув і си полижяв.

Аж гнить ворев надлетів низко
І перепудив потячиска,
То я кісятьом змахнув 'д небу
І відогнав вірла від себе.

Ой потячихо, мала пташко,
Чому житя си робиш тяжким?
Чому так гнізда в'єш недбало?
Житя за хвилю потят збавиш!

Як не ворев їх хопит в дзюба,
То люди вильми їх погублят
І всиротят тя враз, небого,
Не марнов є у тім тривога!

Подбай про потятка, пташино,
Ний смертьов лютов вни не згинут,
Ний з потят виростут воробці,
Як в матери дівки і хлопці.

І засьпівай тогди, пташино,
Про край наш милий, про родину.
Ний й твої потятка сьпівают,
Ний з неба зимлю прославляют.

Сило моє

З-за кичири сонци сходит,
За вирьхом заходит,
А потічки студинийкі
У ріці ся сходят.

На зиленім зарінойку
Гусойки пасутся,
А на вборі коло стайні
Кугути скубутся.

То є Тисовиця моя —
Сило над всі села,
В тямці маю: ту сплило ми
Дітоцтво виселе.

Ту м ся вродив, тутка м бігав
Босими ногами,
Ту м гонив корови пасти
Гет поза вирьхами.

Ту ня вчили дідо з бабов
Пацір говорити,
Би м затямив, шо то треба
Господа любити.

Ту ми дали вотиць-мати
Нову сорочину,
Як ня у світ проводжяли
Ши зовсім дітинов.

З-за кичири сонци сходит,
Проміня пустило;
Сило моє, сило моє,
Тисовиця мила.

Вірю – не вірю

Сміляна (Людмила Довгаленко), Донецьк. 2010 рік.
Переклад — Василь Кирилич, 2014 рік.

Вірю, не вірю,
чую, не чую —
це, як у хованки слів та закохань,
люди втомилися заздрити звіру,
звір бо не заздрить, він бо не погань:
інстинктом, не словом, віє...

В "шкурку" велюру
звіра не втаїти посміх...
Лагідний мій, відніми мої млості,
під пошарпаними вітрилами Артюра
віднеси мене в вічні пороші,
тісно в шагреневій шкурці... і вогко...

Жертви, ловці,
судді, герої,
глеєм брехні труть вуха... у голки...
ролі облудні: черевоугодники
камінцем давляться... наріжногострим,
одноманітно безбарвні ізгої...

Чуєш, мій милий?
Рикни ж бо, лапни
оці міражі анестезійні,
віри не йми в твердість рівнини,
в царстві якої гуляють чаплі...
хай і чудесні їх танці, і дивні...

Мотилі з кігтями
гострими гарпій...
лики вождів — у карти мічені...
все неживе у живе — куснями...
і приростають до лона солоні
з ніжних звірят... скальпи...

Боляче, душе?
Господи, кликни,
Господи, позви Ти мене по імені
пе-е-ершим... звіром ніжним кроком я рушу
Твоїм — дай мені не збитись з лінії
до дому:

— Впустіть... Це свої...

Прокляття віку — наша спішність

Євген Євтушенко, 1967 рік
Переклад — Василь Кирилич, 2014 рік

Прокляття віку — наша спішність,
Усяк біжить, втирає піт,
Немов пішак, життям цим грішним
У пастку мчить, що снує світ.

Поспішно п'ють, поспішно люблять,
Поспішно душу напастять.
Поспішно б'ють, поспішно гублять,
Поспішно каються: простять.

Але спинись, о світе милий,
Коли все спить або кипить,
Спинись на мить, як кінь у милі,
Відчувши прірву під копит.

І зупинись на півдороги,
Довірся Небу, як судді,
Довір себе найперше Богу —
А потім вже повір собі.

Під шелестіння листопада,
Під паротяга хрипкий крик
Збагни, що біганина — знада,
Блаженний — хто спинився й стих.

Геть суєти суєт поняття —
У вічності шукай кінець,
І нерішучість, і сум'яття
Ввіллються в ноги, як свинець.

І в нерішучості є сила,
Як хибним шляхом у світи
На блудні й звабливі світила
Ти не наважуєшся йти.

Втоптавши долу чиїсь лиця,
Стань, сліпче! Ти — сліпий, як Вій.
Ще маєш шанс, то зупинися,
У поспіху той шанс не вбий.

Як за мету ти глузд свій вратив,
По трупах, мов східцями йдеш,
Спинися, той, хто Бога стратив —
По собі йдеш, дивись — впадеш!

Коли тебе штовхає злоба
Забути, де піде душа,
Безчестя пострілу і слова
Ти не звершай, не поспішай!

О схаменіться, хто незрячий,
Спинися, люде, на Землі!
Зависни, куле, в ціль летяча,
І щезни, бомбо, геть в імлі!

О роде людський, Боже стадо,
Піднісши взір свій до Небес,
Серед розпусти і розпаду
О зупинись, о зупинись!