"І Він судитиме народи..." Іс. 2,4
Міф про "християнізацію Європи" Україною
Чому ми є правовірні християни
Благословляйте кожен свій крок
Свято Андрія — коли звичаї та поганство поруч
Що стосується доказів існування Бога
А це справді Івано-Франківськ?
Як мене хотіли у Львові "чипувати"
Ще до "революції гідності" від палких прихильників євроінтеграції не раз доводилося чути, що Україна увійде до Євросоюзу зі своїми "християнськими цінностями". Таких романтиків, думається, тепер в Україні дуже поменшало або й нема їх зовсім, бо реалії "європейських прагнень" українців виявилися не те, що прозаїчнішими, але й дуже трагічними. У країні цілковита розруха, яка сталася в результаті війни, корупції та інших потрясінь. Ілюзії райського життя в Європі, що були стержнем проекту "Революція гідності", луснули, як мильні бульбашки. "Європейські зарплати та пенсії", відсутність корупції, чесні суди та інше - усе виявилося звичайною "наживкою" для зазомбованих пропагандою засобами масової дезінформації українців. Бо ж відомо, що зарплати пропорційно залежать від рівня економіки, боротьбу з корупцією і хабарництвом треба починати з себе і так далі. Хоч деякі реальні "досягнення" на шляху до "європейських цінностей", таки, є: у Києві декілька раз відбувалося видовище, яке за звичною у нас класифікацією заходів не належить до категорії масових, а тим більше культурних. У світі такі збіговиська груп людей, збочення котрих свого часу зняли з переліку психічних захворювань, лагідно називають "гей-парадами". Війна війною, а у них свої плани...
А тепер про "християнські цінності", оскільки це словосполучення винесене в заголовку. Про що йдеться? Ще до "революції гідності" противники євроінтеграції, або точніше, прихильники самостійного розвитку України поза всякими союзами, застерігали від того, що Євросоюз є морально прогнилою структурою. Там нищаться християнські основи, а натомість узаконюються усілякі збочення та неприйнятні для нашого устрою життя норми. Це, наприклад, так звані "одностатеві шлюби", ювенальна юстиція, евтаназія, вилучення з обігу слів "тато" й "мама", сексуальне виховання дітей від шести років тощо. Палкі "євроінтегратори" від таких аргументів намагалися захищатися двома способами: "у нас такого ніколи не буде" та "ми підемо до Європи зі своїми християнськими цінностями". Останнє, це якби сказати: ми усе і всіх поставимо у Євросоюзі на місце. В іншому випадку я сказав би у стилі свого гумору: "Можна сміятися?" Однак, тут не до сміху, бо хочеться плакати. По-перше, щоб нести комусь свої "християнські цінності", треба їх самим мати. Не буду судити про рівень духовності в Україні, зокрема, серед самих представників священства, бо це Божа справа, а не моя, зішлюся лише на слова лідера однієї з "традиційних" українських конфесій Святослава Шевчука. В одному зі своїх інтерв'ю він говорив, що в Україні дуже знизилася "біблійна грамотність" людей. Дозволю собі лише припустити, що мав на увазі духовний лідер УГКЦ. Думаю, те, що людині мало щонеділі ходити до церкви, а треба бути християнином усім своїм єством. До Церкви треба належати, а не лише ходити, треба знати, що означає вислів "бути християнином". А спитайте пересічну молоду людину, що йде до храму або виходить з нього: чого найперше має прагнути християнин? Скільки з них зможуть відповісти, що для християнина найголовніше - жити на землі для Христа і спасти свою душу, щоб мати вічне життя на Небі? Але годі, я можу й помилятися, гадаю, що українці, котрі щонеділі у вишиванках прямують до храмів, знають, що не можна вбивати, давати й брати хабарі, а треба любити ближнього свого, благословляти ворогів, вони також знають, що всяка влада від Бога і "содомський гріх" є одним із найбільших. І саме такі цінності вони понесуть в Європу. Говоритимуть також європейцям про гріх вбивати людину до її народження, навчать німців, французів, жителів Ірландії та інших розвинених країн, що узаконення одностатевих "шлюбів" є великим гріхом, бо Бог створив чоловіка й жінку, а не гібридів без статевої ознаки. Але якби ж то так.
Є таке правило, точніше, народна приказка: "Зі своїм статутом у чужий монастир не лізь". Євросоюз - не та структура, яка дозволить диктувати їй свої умови. Тут діють лише правила, встановлені її творцями й наглядачами. Що стосується економіки, то кожна країна, член Євросоюзу, може розбудовувати її лише в установлених рамках. Вам скажуть, який завод, фабрика чи електростанція є зайві і їх доведеться знищити. Натомість, дозволять, ні, навіть змусять споруджувати підприємства чи щось інше, що потрібне Європі, але може бути дуже шкідливим для нас. Наприклад, атомні могильники, сміттєспалювальні заводи, видобуток сланцевого газу тощо. У Євросоюзі, як і в Сполучених Штатах Америки, справді діють принципи демократії. Є там і захист прав людини, і майже відсутня корупція, і таке інше. Але усе це діє за подвійними стандартами. Закони захищають сильніших. А проти слабших діють інші норми. І всі засоби масової інформації працюють там лише на одного замовника. Таких прикладів є багато, наведу лише один. У 2011 році в Угорщині прийняли нову конституцію. Серед основних її норм є такі, що захищають сім'ю, зазначивши, що її основою є чоловік та жінка, життя людини з моменту її зачаття, заборонивши, фактично аборт, духовність в країні, давши визначення устрою Угорщини як християнської країни тощо. На таке "свавілля" члена Євросоюзу дуже гостро відреагували у Брюсселі. Оперативно були організовані проплачені кількатисячні мітинги, учасники яких наполягали на вилученні з нової конституції Угорщини норм, які "порушують права людини". Конкретно демонстранти вимагали, щоб в основному законі країни було зазначено, що сім'ю можуть створювати не обов'язково чоловік і жінка, а просто "двоє людей", життя людини варте, щоб його захищати з моменту народження, а такий елемент, як "присутність Бога" з конституції взагалі треба вилучити. Організатори проплаченого мітингу "за права людини" не очікували, що угорці - нація організована і може захистити свої права, а не потакувати забаганкам Євросоюзу. Лише на вулиці Будапешту на акцію протесту вийшло біля півмільйона людей. Організатори "проєвропейського" кількатисячного мітингу зрозуміли, що "прокололися", однак, усе зробили, щоб ЗМІ висвітлювали цей процес однобоко. "BBC", "Радіо Свобода", "Голос Америки", а також "грантожери" інших країн світу, у тому числі й України, інформували лише про "боротьбу за права людини в Угорщині". Лише зрідка в опозиційних західних виданнях можна було знайти правдиву інформацію про те, що насправді відбувалося тоді в Угорщині.
І ше одна народна приказка: "Обрався грибом - лізь у борщ". Скільки відсотків людей, що стрибали на "євромайдані" за "європейський вибір", поцікавилися тоді, що ми набудемо від членства в Євросоюзі, а що втратимо? Думаю, що "стрибунці" більше повірили у "європейські зарплати і пенсії", аніж у те, що Україна ще дорогою до цієї "заповітної мрії" втратить усе, що надбала за всі роки своєї незалежності. Хоч ми не заможно жили, хоч недосконалу, та ні, дуже погану, мали владу, але ми були Єдиною Україною. А тепер ми хто? Людина людину зненавиділа, брат брата вбиває, а вороги тішаться. То що ж у нас є тими "християнськими цінностями", які ми хочемо ще й нести в Європу?
Якщо звернутися до давніх рукописів, то по відношенню до віри християн використовувалося словосполучення "правовірна віра". Для прикладу – "Повість врем’яних літ" та інші тогочасні літописи.
У "Житії і хождєнії ігумена Даниїла", датованому початком XII століття, йдеться: "І повъл князь ігумену Святаго Сави стати над гробом со своіми черниці і съ правовірними попи". А "Слово про загибель Руської землі", датоване XIII століттям й за духом близьке до "Слова о полку Ігоревім", пише: "…Всім ти переповнена, земле Руська, о правовірна віро християнська". Ще один історичний документ, найдавніше літописне джерело Північної Русі, Новгородський І літопис, датований другою половиною XIV століття, по відношенню до понять "віра" вживає такі епітети, як істинна, непорочна, християнська, права і правовірна, причому епітет "правовірний" вживаються тут також по відношенню до єпископів, священиків і християн.
За давніх часів на землях теперішньої Росії язичники вважали за свою рідну, нібито давню батьківську віру, – "православну", від "Правъ" і "Слава". За віруваннями язичників, душі їхніх померлих батьків відходять "в Славъ", а боги їхні мешкають у "мърах Прави", тобто у "світі богів". Нібито, і звідси назва "славяне".
За наказом патріарха Никона XVIII термін "Правовірна віра християнська" замінили на "Православна". Частина християн на чолі зі священиком Авакумом відмовлялася приймати слово "православний", кинувши виклик Никону: "Ми не хочемо бути, як язичники!" Послідовників Авакума об’явили розкольниками, а вони себе – старообрядцями. Пізніше Авакума було покарано, а старообрядці-ортодокси подалися на схід.
Вперше слово "православіє" зустрічається в "Посланії митрополита Фотія Псковського", датованому 1410 роком, тобто, через 422 роки після хрещення Русі. А словосполучення "православне християнство" має ще пізніше походження – воно зустрічається у Псковському першому літопису 1450 року, через 462 роки після хрещення. Постає запитання: чому слово "православіє" християни наших земель не використовували впродовж півтисячоліття? "Православними" християни стали аж у 17 столітті за реформи патріарха Никона, котрий наказав внести зміни в літописи.
Не зважаючи на наказ патріарха Никона, який привів до розколу у церкві, у більшості християнських молитовників майже до початку XX століття продовжувало залишатися словосполучення "правовірна віра християнська", аж поки не було цілком замінене на слово "православна".
Державною ідеологією "православіє" стало за Петра І, котрий перейменував Московщину у Росію, себе проголосив імператором, а церкву перетворив в одну із структур державного апарату, хоча відношення його до віри було скоріш за все раціоналістичним. В офіційних державних циркулярах самодержець іменував себе "…как христианский Государь, Правоверия в Святой Церкви Блюститель…", традиційну ж серед народу релігійність вважав джерелом "неуцтва". Петро І видав наказ для підданих про обов’язкове відвідування ними усіх недільних та святкових богослужінь, але своїм же наказом скасував таємницю сповіді – кожен духівник зобов’язаний був розповідати криміналістові про гріхи прихожан. За царювання Петра священство перетворилося у державних чиновників, що реєстрували смерті, шлюби та народження, а також тих, хто був на сповіді. А сам імператор був главою Синоду, він затверджував усі церковні розпорядження…
Не заглиблюючись далі у суть "православія", до якого після виходу з підпілля схилили також правовірну колись ієрархію УГКЦ, торкнемося походження термінів "правовірний" та "православний".
За розколу церкви у 1054 році утворилося дві її гілки – Римо-Католицька, Вселенська із центром у Римі, і східна Греко-Кафолічна, Ортодоксальна з центром у Царгороді. З грецької "ортодоксія" означає "правовір’яс. "Ортос" – значить "правильне", "пряме", а "доксос" – "думка", "переконання", "віра". Саме тому в західному світі християн східного обряду називають не інакше, як "ортодоксами". Переклад слова "ортодокс", як "православіє", виглядає дивним, бо "слава" грецькою вимовляється, як "кюдос", тому на Заході християн східного обряду мали б називати "ортокюдосами".
Слово "правовірний" означає "той, що суворо дотримується догматів певної віри, релігії" (великий тлумачний словник сучасної української мови). Той же словник слово "православний" тлумачить, як "той, що сповідує православ’я".
Отже, правовір’я у сучасному християнстві, тобто, чистота Христової віри – єдина правильна дорога до очищення світу від гріхів і блудів. Правовірна Християнська Церква – не ідеологія, це спільнота людей, котрі прагнуть сповідувати науку Господа нашого Ісуса Христа. Кожен християнин має намагатися стати правовірним, відкинувши будь-які людські ідеології, що віддаляють нас від Спасителя.
Того дня я здійснив заплановану поїздку — відвідини моїх стареньких батьків на Старосамбірщині. Знаючи, як нині важко з громадським транспортом у цих краях, я ризикнув поїхати електровелосипедом. Маршрут від місця проживання до родинного села вибрав найближчий — протяжністю близько 80 км. Попросив благословення у нашого старшого духівника і вранці в середу вирушив.
Перед тим у знайомих мені людей я розпитував про стан дороги у цьому напрямку. "Там робили дорогу, — казали мені люди, — проклали асфальт. Може хіба зо два кілометри є ґрунтової дороги". Але виявилося, що робили-робили, та й не доробили. І не "якихось два кілометри є ґрунтової дороги", а може двадцять, якщо не більше. Лише шмат дороги проклали з одного краю і трішки з іншого. А решта — покриття для танків, але не для мого велосипеда. Всю дорогу я молився, їхав довго, але приїхав на місце.
У селі нічліг, а для велосипеда — заряджання електроенергією. Назад надумав їхати довшою, але легшою дорогою — через Самбір, Підбуж, Опаку, Східницю, а потім через перевал на Сколівщину. Коли минув Самбір, зателефонувала дружина: "Або повертайся в село, або їдь до Дрогобича, бо тут у нас вже дві години злива". "Поки я приїду — вона минеться, — кажу напівжартома. — Господь благословив мою поїздку і де я буду проїжджати, там не може бути зливи".
Так воно й було. Лише у Підбужі почало трохи мрячити, хоч їзді це зовсім не заважало. Але, думаю, десь трохи відпочину, бо може справді злива початися. Проїхав Підбуж, дивлюся, стоїть дерев'яна капличка, гарна така, як з картинки. Я свій ровер поставив під дашок, а сам з речами став на ґанку, там молився. Попробував ручку дверей — вони були відчинені, можна було зайти й до середини.
Злива так і не почалася. Я приїхав до села, де на мене чекала дружина й хвилювалася, чому я так довго їхав. У селі на час мого приїзду дощу не було, друга його хвиля почалася хвилин через десять по тому.
Зворотній мій шлях мав протяжність 114 км. Якщо врахувати перевали у Східниці та в Уричі, то жінці було чого хвилюватися. Але якщо Господь благословив вашу дорогу, то треба надіятися, що Він вас охоронить і все буде добре.
13 грудня, а за новим календарем 30 листопада, християни святкують чудове свято апостола Андрія. Для українців Андрій Первозванний особливий святий — він ще задовго до хрещення князем Володимиром Русі освятив гори, де пізніше постав Київ, а також води Дніпра, які під час хрещення обмили від поганства руський народ і віднесли в небуття ідолів та бовванів.
Але ж ні, в нащадків русичів знову проявилися язичницькі звички та норови — ті, що називають себе християнами, замість святкування народження Івана Хрестителя бавляться в поганські ігрища, вшановуючи язичницького бога Купайла, замість вшанування мучеників Маккавеїв святять мак, бо він буцімто має якусь магічну силу. А на свято апостола Андрія — забавляються ворожіннями, віддаючи тим самим шану іншим потойбічним силам, тобто, демонам.
У наших закладах культури, які називаються ще "народними домами", цього дня взяли собі за звичай улаштовувати народні шоу-програми "Андріївські вечорниці". Те, що пропонують глядачеві працівники культури й аматори, за жанром можна віднести до так званого "клубного фольклору", жанру без жанру, на першому місці якого є видовищність заходу, а не його мистецький рівень. Тут і народна пісня, і коляда — українські пісенні жанри, що практично не використовувалися в народних дійствах одночасно. Крім того, поряд з християнською колядою, де оспівується народження Малого Дитятка Ісуса, у стилізованому дійстві учасники "забавляються" ворожіннями, наслідуючи поганські звичаї, антихристиянські за своєю суттю. Тут і містичний танець із запаленими свічками, і жереб з-під мисочки, і взуття при порозі, і ще інші "забавлянки". Самі ж організатори в цьому не бачать нічого поганого. Запитайте: чому таке розмаїття жанру на свято українського апостола, яке до того ж припадає на піст "пилипівку"? У відповідь почуєте: ми ж нічого поганого не робимо — збиточних ігор не проводимо, співаємо українських пісень, ну і… ворожимо. То ж наше, буцімто, українське.
Так воно, і не так. Як не знаєте, що святкуєте, то згадайте хоча б з історії нашої 988 рік, коли князь Володимир охрестив ваших предків, відрікшися від поганства й ідолопоклонства. Відтоді українською стала Христова наука, а не відьмацтво, яке ви тепер відроджуєте у "невинних" ворожіннях. Бавитеся також і в "калиту" — вшанування язичницького символа сонця, вважаючи його за свого, рідного. І це все на тлі образу Матері Божої — ну яке ж лукавство і фарисейство!
Серед звичаїв Бойківщини й справді були народні ігри та забавляння, зокрема й на свято Андрія. За характером назвати їх поганськими навряд чи можна, бо пов'язані вони скоріше з настанням посту й закінченням сезону весіль. Хлопці кепкували з дівчат, нагадували й про себе: пора весіль закінчилася, а ти, дівко, в хаті сидиш — дивися, не засидься. Це нагадування могло бути таким, що надовго запам'яталося: на хату дівчини хлопці затягували батькового воза.
Дивлячись на нинішнє "відродження українських традицій", можна бачити у кращому випадку підміну понять через нерозуміння того, що є "традиціями" і що є "українським". У гіршому випадку це є плюндруванням української культури через власне безкультур'я. Найтиповішою причиною занедбування справжніх традицій і пропагування натомість чогось псевдоукраїнського чи й відверто антиукраїнського — це прагнення видовищ.
— У мене нема часу для Бога.
— Шкода. Бо Він знайшов для всіх нас час, не пожалів Себе і дав розіп'ястися, щоб ми увірували. А нам часу для Нього бракує.
— У нього часу вдосталь — вічність, а у нас нема часу.
— І в нас буде вічність. Лише не всі цією вічністю насолоджуватимуться, бо крім Раю є пекло. А там не так весело, як дорогою до нього. Задумайтеся!
— Якщо у людей забрати Бога, то вони втратять сенс свого існування... у них всередині пустота, яку заповнює релігія.
— Порожнечі в душі людини не буває. Якщо там нема Бога, то місце заповнює диявол.
— А інших варіантів нема? Тобто, в мені живе диявол?
— Якщо нема там Бога, то напевно щось інше в душі вашій оселилося.
— А як піду в іслам чи в буддизм, то вийде з мене?
— Хочете сховатися від Бога? Не вийде. Бог є той, хто об'явився нам, а не той, кого придумали люди. Хоч у філателісти запишіться, хоч у буддисти, різниці великої нема. Вірніше є. У першому випадку — це звичайне людське захоплення. В іншому — дорога до пекла.
— Цікаво, а Бог покарає диявола, що той спокушує людей?
— Так, Господь його покарає — диявол піде до пекла разом зі спокушеними. Навічно! Пекло створене не для людей, а для диявола. Якщо люди стануть на бік диявола, то зрозуміло, куди вони підуть за свої гріхи.
— Категорично не згоден щодо сенсу життя. Діти, море, жінка, собаки, коти, шашлик, горілка, машина, телевізор, музика, гриби, цигарки — все це і навіть кожне з того зокрема — є і має сенс. А ефемерний Бог.... Я навіть не розумію, про що мова. Тобто атеїсти-агностики не живуть, а лише існують? Як худоба чи дерево?
— Ні, вони живуть, але живуть без Бога і тому мають коротке життя. Прочитайте у Біблії про багача і бідного, котрий у нього біля порога сидів весь у струпах. Обидва зустрілися в іншому світі. Лише помінялися становищем, адже на землі кожен мав своє, а там отримав теж своє. Багач мав "рай" на землі — "діти, море, жінка, собаки, коти, шашлик, горілка, машина, телевізор, музика, телевізор, гриби, цигарки". А там мав муки. Прочитайте в Біблії.
— Таких історій-небилиць можна стільки познаходити. Але чомусь священники пішки не ходять, а мерседеси купують і за кожну послугу — прайс.
— Так, і в норкових шубах ходять. Але ми не про них говоримо, а про віру.
— Релігію придумали багаті, аби бідні сподівалися, що у раю хоч щось будуть мати, а не хотіти того вже й негайно.
— Релігії придумували багаті й бідні. А віра в Бога прийшла до нас разом з Об'явленням Господа. Жодна з релігій не веде людей до спасіння душі, а лише віра в Ісуса Христа. Хто прийме Його за свого Спасителя, той матиме вічне життя у Небі.
Іноді від здавалося б розумних людей можна почути таке: я поважаю наші традиції й шаную віру наших предків. Що ж воно таке, "віра наших предків"?
Саме слово "віра" ми будемо застосовувати тут, як віра в Бога. Або ж богів. Людина створена Богом. Відколи Творець створив Усесвіт, все видиме й невидиме, відтоді все існує. Відколи Бог створив людину, відтоді існує віра в Бога. На початку людина спілкувалася з Богом безпосередньо, віч-на-віч. Коли перші люди згрішили, то вони були вигнані з Раю і втратили здатність бачити Бога, хоча могли чути Його голос. Бог же їх бачив, як би вони не ховалися від Нього.
Отже, віра в Бога — це усвідомлення того, що ми є дітьми єдиного Творця, одного Бога. У це вірили не лише перші люди, але й наступні покоління. Усі вони є нашими дуже далекими предками, родичами. І саме така віра є справжньою "вірою наших предків".
У якомусь часі людство через свою гординю відійшло від віри в Єдиного Бога і почало поклонятися рукотворним божкам — ідолам. Відступивши від Божих законів, цілі народи піддавалися розпусті й іншим важким гріхам. За таке відступництво Бог не раз карав людство — був то всесвітній потоп, спалення Содому й Гоморри, різні епідемії, війни тощо.
Серед ідолів, яким поклонялися племена й народи нашого краю, були відомі Сварог, Ярило, Дажбог, Перун, Купайло та інші. У 988 році князь Володимир став Хрестителем Русі й повернув нам істинну віру в Єдиного Бога. А всіх бовванів-ідолів, яким на території Русі люди поклонялися у часи відступництва, Володимир скинув у Дніпро. Таким чином ми повернулися до віри наших прародичів — віри в Того, хто створив Усесвіт, усе живе й не живе, видиме й не видиме.
Отже, те, що нині хтось називає "вірою наших предків", є нічим іншим, як підміною понять. Називати такого роду відступництво треба не інакше як ідолопоклонством. За своєю суттю це є найважчим гріхом — гріхом проти першої Божої Заповіді: "Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене."
— Вікторе Михайловичу, як пояснити, що матерія є первинною? А звідки взялася матерія?
— А Бог її знає...
***
Я завжди вважав, що лише наївні й нерозумні люди можуть ставити під сумнів існування Бога. Певна річ, що людина не може розуміти суті всіх природних і надприродних явищ або процесів природи. Людство колись знайде їм пояснення чи бодай шукатиме їх. Але яка логіка може бути у пошуку суті буття Творця Його створіннями? Бог є поза вимірами, у яких живемо ми — час, відстань, вага і таке інше.
Чи ви знаєте, якою є відстань від Землі до найвіддаленішої зірки, планети? Дуже великою, це мільярди світлових років. Щоб уявити, як це є далеко, поясню, що таке "світлова відстань". Придумали цю одиницю виміру ми, земляни, щоб говорити про віддалі між небесними об'єктами. За основу взято швидкість світла, яка становить триста вісімдесят тисяч кілометрів за секунду. На землі не існує практично більшої швидкості. Та й ця є лише теоретичною, бо крім світла жоден транспортний засіб чи предмет такої швидкості не можуть досягнути. А тепер уявіть, скільки кілометрів пролетить світловий промінь за хвилину. Уявили? А яку відстань подолає світло за рік, десять років, сто, тисячу, сто тисяч? А за мільярди років? Тут навіть людська фантазія тьмяніє. Але до чого я це веду? Відстань між небесними об'єктами є такою великою, що навіть в нашій уяві її не можна зміряти, планети й зірки мають величезну масу, однак усе це рухається зовсім не хаотично, а за законами Всесвіту, злагоджено. То звідки ж узявся той Усесвіт, якого ми не можемо осягнути? Цей наш макросвіт, бо є ще мікросвіт, який живе також за Божими законами...
Вчені розповідають, що бджоли навіть не здогадуються про наше існування, вони нас не бачать. Ці комахи живуть зовсім по-іншому, мають свої Божі установки, які ми називаємо "інстинктом". Чому так називаємо це? Бо не можемо пояснити, не здатні на таке. Якщо ми не спроможні дати пояснення природним явищам, поведінці тварин, птахів, риб, комах й інших Божих сотворінь, яких бачимо й можемо відчувати, то яким чином хочемо пояснити суть буття самого Бога, якого не бачимо? Або чому ставимо його існування під сумнів? Бо ж те, що бачимо, що є навколо нас — незаперечний доказ, що є Творець усього цього.
Одного разу Господь дав нам можливість побачити Себе у людському тілі, але тоді народ не прийняв Його, а розіп'яв на хресті. Така вже природа людини, набута нею на землі, — не вірити, в усьому сумніватися.
Від різного штибу матеріалістів, зокрема, атеїстів, можна почути, що вони живуть за своїм розумом і прогрес бачать у розвитку науки. Та розвивайте науку, але ви ніколи навіть не наблизитеся до доказів існування Бога науково. І живіть, як так вам хочеться, "за своїм розумом", але ви ніколи не підійдете близько до Бога розумом, а лише вірою. Бо віра — це наш розум плюс Боже просвітлення. Лише у Його світлі ми досягнемо того, для чого має жити людина на землі — перейти душею до Вічності, коли тіло помре і перетвориться в прах. Тіло повернеться туди, звідки вийшло (Бог створив першу людину з глини), а душа піде до свого Творця (Бог вдихнув у людину Свого Духа) і буде жити у вічності. Залежно від того, як людина жила на землі, то її вічністю буде або Рай, або пекло.
Не перестаю дивуватися колоритам обласного центру Галичини, що має ім'я великого українського письменника Івана Франка. Приїжджаю до Івано-Франківська зрідка — останнім часом уподобав собі тут грати на бандурі та лірі.
Але чим мене вражає це місто? Найперше, воно є обласним центром краю, де живе одна з найбільших етнічних груп українського народу — гуцули. І це помітно за багатьма ознаками. Наприклад, якщо ви захочете щось купити у магазині чи на базарі або випити каву в кав'ярні, то вас обслужать "співаючи". Це така мова у гуцулів — співуча. А їх є тут багато — з різних куточків Гуцульщини та з самого її "серця" — Косова. Але не тільки гуцулів є багато в Івано-Франківську. Тут помітно також дуже багато... негрів. Це студенти. Приїхавши вперше до Станіславова — це стара назва міста, я вельми дивувався такій великій кількості темношкірих перехожих. "А я справді в Івано-Франківську?" — подумалося.
Негри були цілком байдужими до моєї гри на українських етнічних музичних інструментах. Я й не дивувався, бо наша культура є чужою їхній ментальності, світосприйняттю. Тривожило інше: моя гра на "стометрівці" уже не раз ставала на заваді кому-небудь із тутешніх людей. Перший раз звуки бандури та ліри, а також спів духовних пісень, заважали молодій працівниці податкової. Другий раз — продавчині магазину українських сувенірів та вишивки. Останнього разу мій спів роздратував російськомовну пенсіонерку. Жінка вийшла зі своєї квартири й пробувала висловити мені обурення, однак спасувала й пішла собі геть. Могло таке бути, що мій спів розбудив стареньку і вона спросоння вибігла надвір сваритися.
Попри все, більшість іванофранківців по-доброму й щиро сприйняла мою кобзарську і лірницьку місію. Вони слухали, як я співав думи, псальми та пісні, фотографувалися зі мною, ставили запитання. Бо багато з того, що люди пізнали, було для них невідомим, навіть ліра — український народний музичний інструмент, колись дуже поширений в усій Україні. "Що то таке, шарманка?" — запитував дехто.
Часи змінюються, змінюються й люди, їх цінності. Я не маю нічого проти чиїхось євроінтеграційних прагнень, але деколи це доходить до смішного. Моя остання місія проходила в улюбленому місці — навпроти податкової, що на проспекті Незалежності. Простіше — це "стометрівка". Трохи збоку була кав'ярня із позначкою: "європейська". Логотипом цієї "європейської" кав'ярні є кольори веселки, які означають... ну самі здогадайтеся. Переді мною час від часу сновигали представники негроїдної раси. Не знаю, що сказав би Іван Якович Франко, але я знову подумки запитав себе: "А це справді Івано-Франківськ?"
Я приїхав до Львова, щоб взяти участь у фестивалі "Країна Мрій". З організаторами було домовлено, що гратиму на старосвітській бандурі й лірі у суботу та неділю. Фестиваль організували в етнографічному музеї "Шевченківський Гай".
При вході для пропуску стояли охоронці. Я підійшов і сказав, що маю виступати тут, тому мені треба пройти. "Ідіть он до тих дівчат у наметі, — скерували мене, — і зареєструйтеся." Пішов до "дівчат у наметі", відрекомендувався. Дівчата щось записали та й до мене: "Дайте вашу руку, ось вам це." І простягнули паперову стрічку зі штрих-кодом. "Це що, мені штрих-код на руку даєте? Може ще чип під шкіру запропонуєте? Я не візьму цього. Це суперечить моїм християнським поглядам. Та й взагалі, чому мене тут мають отак маркувати?" "То вас інакше не пропустять", — мовили дівчата. "Тоді піду геть звідси, відмовлюся від виступу. Організаторам поясню причину."
Дівчата обмінялися між собою поглядами й попросили мене взяти паперову стрічку зі штрих-кодом у кишеню. Я вже не став сперечатися й пішов зі своєю "візитівкою" на прохідну. Довелося ще й хлопцям прочитати коротку лекцію про моральний бік маркування людей штрих-кодом. Ті вже не стали дуже сперечатися й просканували мій папірчик. І я пішов грати людям на бандурі й лірі у рамках фестивалю "Країна Мрій".
Їдучи до Львова наступного дня, я ще раз переживав те, що сталося напередодні. Думаю, що мало хто звернув увагу на таку дрібницю, як отримання штрих-коду на руку, а може й взагалі я один такий був, але це мене збентежило. Я подумав собі, що нас таким чином привчають до маркування людства задля загального контролю. Бо хіба не можна було виготовити для фестивалю якісь пам'ятні картки чи щось подібне?...
Скажу так: хай йому грець із тією "Європою", допекло уже. Будьмо краще Божим людом з єдиним Його "маркуванням". Будьмо Христовими дітьми, а не слугами лукавого. Бо "якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя", — писав Тарас Шевченко. Насамперед це адресовано тим, що дуже вже пориваються до "Європи"...
7 січня, а за новим календарем 25 грудня, український народ святкує Різдво Христове. Нам народився Спаситель усього світу. Ця дата поряд з Великоднем завжди була у списку двох найбільших свят року українського народу.
З плином віків значущість Різдва та Великодня не змінювалася, мінялося лише наше ставлення до цих свят. Навіть у найскрутніші часи панування імперій та за церковного підпілля українська сім'я сідала до Святої Вечері, від хати до хати ходили гурти колядників та вертепів. Люди святкували Народження Спасителя, що прийшов у світ задля кожного з нас. Маленьке Дитятко завжди було в центрі уваги в усі дні зимових свят — від Різдва аж до Івана. "Христос ся рождає!" "Славіте Його!" Цим християнським свідченням люди вітали один одного аж до Стрітення. До кінця січня ніхто не справляв ані весіль, ані гучних забав, щоби світськими втіхами не затьмарювати величного християнського Свята — Різдва Христового.
Сьогодні ставлення багатьох людей до Різдва докорінно змінилося. Цей день став для них приводом для галасливих гулянь та самозвеличувань, а не прослави Христа. Подібним чином святкує вся Європа — гучними гуляннями, феєрверками та іншими світськими розвагами. Побіжно згадавши Різдво, ведучі телепередач підводять глядача до сюжетів, що не мають жодного стосунку до цього величного свята або й носять відверто антихристиянський характер. "У Європі Різдво й Великдень давно святкують без Христа, — розповідала мені знайома жінка, що приїхала на свята з Мілану, де впродовж кількох років перебуває на заробітках. — Якби там довідатися, що ви варите кутю й святите паску, то назвали б вас диваком або й дикуном. Нема там місця Ісусові навіть у найбільші Його свята."
Що вже там дивуватися європейцям, якщо навіть для українців Різдво стало лише нагодою для веселих святкувань з масовим пияцтвом. Результати бувають плачевними: одного року у селі на Самбірщині, впившись до нестями під час колядування з вертепом, хлопчина-підліток потрапив під потяг і позбувся обох ніг…
Дивно якось святкують сьогодні Різдво в Галичині й на офіційному рівні. Щороку засоби масової інформації сповіщають про встановлення у містах Дідуха як, нібито, одного з головних символів Різдва. Хоч насправді язичницький символ Дідух жодного прямого стосунку до Різдва не має — про це вам скаже кожен священник. Тим паче дивує, що у дійствах зі встановлення Дідуха на площах міст зазвичай беруть участь і отці українських церков та навіть освячують його…
Певна річ, що в серцях українців, тих, хто не лише називає себе християнами, але й живе по-християнськи, Різдво Христове та Свято Воскресіння Христового є найбільшими празниками. Основні урочистості цих величних свят відбуваються там, де є їм місце — у Церкві. Основним персонажем та символом цих Свят є Христос — Син Бога Живого.
Святвечір — перше зимове свято календарного року, яке українці святкують 6 січня, а за новим календарем — 24 грудня. Цей день багатий народними християнськими традиціями, особливо в гірських районах Галичини. Цікаво відзначають Народження Христа на батьківщині автора цих рядків — у селі Тисовиця на Львівщині.
Це свято люблять усі — від малого до старого. На Святий Вечір дітвора має змогу піти по хатах з колядою й славити Мале Дитятко Ісуса, а старші люди, повечерявши пісними й водночас святковими стравами, згадати у родинному колі рік, що минув, попросити Божого благословення на наступний. До вечері готуються заздалегідь. Для куті приберігають відбірну пшеницю, найкращі сушені гриби для підливи, встановлюють ялинку. Крім того, у господарському приміщенні, яке називають боїщем, є відкладені гарний житній сніп, оберемок запашного сіна та соломи.
Крім куті ґаздиня готує й інші страви, серед яких обчищена зварена в лушпинні картопля, яку подають з квашеною капустою, рибна юшка, вареники, голубці. Наїдки на святковому столі мають бути пісними. Характерною рисою приготування страв на Святу Вечерю є те, що усе заправляють лляною олією, зокрема картоплю й квашену капусту. Підсмаженою на олії цибулею заправляють грибну юшку, вареники та голубці. Тому вечеря була надзвичайно запашною та особливо смачною. Олія була домашнього приготування, батьки мали зроблену дідом олійницю, яка обслуговувала усе село, приходили люди робити цей продукт і з навколишніх сіл...
Вечеряти в селі старалися якнайраніше — заледве стемніло й зійшли перші зірки на небі. Про готовність до вечері сповіщала мати, а знак її розпочинати подавав батько. Підготувавши все необхідне, сім'я вирушала до невеличкої річки, що текла неподалік хати, вмитися та окропитися водою. При сильному морозі там заздалегідь прорубували ополонку. Попереду йшов глава сімейства, за ним простували сини, потім доньки. Мати ж залишалася в хаті й очікувала повернення челяді.
Помолившись разом біля річки та вмившись крижаною водою, батько вмочував снопа та окроплював усіх, промовляючи: "Христос ся Рождає!" Повернувшись до хати всі віталися з матір'ю, що чекала сім'ю: "Христос ся Рождає!" "Славити Його!" — відповідала мати й запрошувала всіх до вечері.
До столу, однак не сідали, а чекали знаку батька. Батько ж, поклавши у кут житній сніп, розсипав на підлогу солому, що символізувала ясла, де народився Христос, а мати підпихала під обрус запашного сіна чи отави. Запалювали свічки й вклякали на молитву. Не обходилося й без забобонів. Дітям веліли качатися по соломі й кудкудакати, "аби ся кури несли", бабця закручувала соломою діри в ослоні, що були призначені для втикання куделі, "аби сусідам писки позатикати", ложки на столі старалися не опустити на підлогу, "аби ся худоба не губила". Попри всю урочистість Святого Вечора такі забобонні деталі насправді заперечували суть події народження Христа. З часом прийшло усвідомлення, що така "традиція" відвертає від розуміння, що у Різдві Ісус прийшов до нас як Спаситель і жодні забобони не врятують нас від неприємностей... Першим куштував страву батько. Розпочинали з обчищених зубчиків часнику — символу простоти, наголошуючи тим самим на убозтві при народженні Ісуса Христа. Далі їли страви, які приготувала мати. Скуштувавши усіх наїдків, сім'я колядувала — без коляди вечеря не була б святковою. У кожній колядці славили Христа, співали про Його народження у яскині, раділи появі на світ малого Дитятка Ісуса.
Вечеря закінчувалася тоді, коли з-за столу вставав батько. Дітей відпускали колядувати у сільському гурті, а батьки йшли з вечерею відвідати родину матері. "На пляцу" у гірських селах традиційно залишався хтось із синів, тобто, материн брат. Брали вузлик з вечерею: у нього клали трохи основних страв — кутю, голубці, вареники тощо. Під вікном чи в сінях колядували й на запрошення ґазди заходили до хати. Там уся родина уже спільно вечеряла й колядою прославляла Ісуса, новонароджене Дитятко.
Ті роки мого дитинства пригадую щоразу, сідаючи уже зі своєю сім'єю скуштувати святкової куті чи великодньої паски. То були часи, коли попри заборону святкування Різдва та Великодня дітвора чекала їх з великим нетерпінням, бо можна було колядувати, а на Великдень чи не раз у рік піти до церкви. Святий Вечір завжди був для дітей першим очікуваним празником у році. Ми йшли з колядою до сільських осель, несучи звістку про народження Христа, не роблячи при цьому власних інтерпретацій цього християнського звичаю, що на жаль можна спостерігати сьогодні: надзвичайну подію, народження Месії, поступово перетворили у видовища — фестивалі, так звані рок-коляди тощо. Чи хотів би такого гучного прославляння сам Ісус, котрий народився в убогій стаєнці? Чи схвалив би Він також нинішні "колядування" — фактичні збирання грошей?
© 2025 VK