На "стометрівці" у Станіславові грала бандура

Того дня я мав ще одну кобзарську "вилазку" до Івано-Франківська. Грав на "стометрівці", біля перехрестя. Використовував малопотужну підси­лювальну апаратуру і мене мали змогу чути не ли­ше перехожі й ті люди, що зупинялися, але і від­відувачі найближчих трьох кав'ярень, що сиділи на літніх майданчиках. Приходили також місцеві телевізійники. З допомогою передач на своїх телеканалах вони долучилися до популяризації української кобзарської та лірницької спадщини...

Про людей, з якими я прямо чи побіжно сти­кався у цьому галицькому місті, у мене вже сфор­мувалася власна думка. Вони щирі й водночас заздрісні, жертовні й разом з тим скупі. Жителі Івано-Франківська патріотичні й байдужі, сердечні та лукаві. Вони такі, якими їх зробило життя, і я за це жодного з них не осуджую. Навпаки: я люблю цих людей, люблю так, як і інших, котрих створив Господь дуже різними. Тому й іду до них з кобзар­ськими та лірницькими піснями, щоб духовно й душевно підтримати людей у ці складні часи. І не важливо, як оцінять мій спів перехожі, важливо, що вони знатимуть: кобзарство і лірництво — це не лише історія, але й сьогодення. "Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине...". Це слова Тараса Шевченка, українського Кобзаря. І це — істина!

Відкрити >>>

Прохання на новий рік

Господи, благослови мені у новому році те, що дасть змогу ще більше любити Тебе. І охорони мене від усього того, що може віддалити від Тебе, мій Спасителю.

Охорони, Ісусе Христе, мою Церкву, мою сім'ю, родину й усіх, хто любить Тебе та йде Твоєю дорогою, від пасток лукавого, від усіх діл і спокус його. Знищ усі демонські плани щодо поневолення ним людства, не допусти масової вакцинації та намірів чипувати все населення світу.

Дай нам мир, Господи, у нашій країні й усьо­му світі. Нехай зміцніють ті, хто йде за Тобою, і ослабнуть вороги Твої. Перетвори мечі на рала, людська злість та ненависть нехай щезнуть на­завжди й хай буде Царство Твоє на віки вічні. Амінь!

Відкрити >>>

Як я робив реставрацію радянської системи

Того дня я трохи заслаб. Давив кашель, поболювала голова. З дому ніде не виходив, вирі­шив не ризикувати, щоб не підхопити грипу. Дуже не люблю лежати в ліжку, тож одягнувся у спор­тивну куртку, щоб тілові було тепло, й надумав трохи покопирсатися у старих речах. Витягнув із комори радянську кавомолку "Росток", почистив її, зокрема контакти й інші ходові частини. І, о диво, стара радянська техніка запрацювала!

Другою річчю, що попала мені до рук, була така собі міні швейна машинка. Називати цю штуку "машинкою", це занадто, бо то такий пристрій, що однією рукою слід натискати згори на ручку, а іншою протягувати тканину. ПШ-2 (пристрій для шиття), виявляється, виготовляли колись у місті Самборі. Це я прочитав на маленькій інструкції, пожовтілій від часу. Вона написана українською мовою, навіть не двома. "Швейна машинка" місце­вого виробника була майже справною, зали­шилося лише затягнути нитку в голку й трохи обкатати її механізм після багаторічного простою.
Що можу сказати? Якщо кількома словами, то багато чого в радянській системі було доброго. Такого, що могло б і може працювати й сьогодні. Якщо докласти зусиль, почистити його, відрес­таврувати. Так, як у мене запрацювала стара ка­вомолка. Хоч я міг її давно викинути й забути про неї. Але я цього не зробив і маю стару надійну річ.

Відкрити >>>

До питання — якої я віри

Дехто запитує мене, до якої я церкви ходжу, або — якої я віри. Скажу так: я до церкви не хіба ходжу, але й належу до Церкви. Бо Церква — то є спільнота людей, котрі множать Христову науку, віру в спасіння душі через покаяння за гріхи наші. Церква — то є Тіло Христове.

Я вважаю себе правовірним християнином. Таким, хто віру в Христа ставить на перше місце, а все інше для нього є речами менше важливими й менше вартісними. Що стосується обрядовості, то вона не має такого великого значення, якого їй надають. Бо усі конфесії — продукти різних розко­лів. І якщо християнин понад усе акцентує свою приналежність до однієї з них, як до "найправиль­нішої віри", то це один із блудів плюс гординя. Пра­вовірний християнин має визнавати Христа за свого Спасителя, Пречисту Діву Марію за свою Матір, вірити, що лише в Ісусі є спасіння. А також має знати три важливі речі: Христос помер за наші гріхи, Він воскрес і вознісся на Небеса, Він живий і є серед нас. Якщо людина цього не визнає, то може не вважати себе християнином.

Що стосується обрядовостей, то вони лише доповнюють наші служіння Господу. І якщо хтось сперечаючись, у який бік робити обхід навколо храму, вважає, що спасіння може бути в інших ре­лігіях, а не хіба в Ісусі Христі, то він взагалі не може вважати себе християнином. А якщо вже бути хрис­тиянином — то лише правдивим, правовірним.

Відкрити >>>

Дещо про українські грішні традиції

Сьогодні моя дружина отак собі вголос мірку­вала: "Якось неправильно ми українці живемо — в гріху. Він нас супроводжує впродовж всього на­шого життя. Взяти хоча б горілку. Народилася ди­тина — п'ють за її народження. Підросла трохи, садять біля себе за стіл, як п'ють на гостині якійсь. Можуть ще й налити трохи: ану, спробуй. Під­росла дитина, зміцніла, то вже й сама собі наллє. І далі впродовж усього життя — горілка. Живе лю­дина в селі — нічого без горілки не обходиться. Зорав фірман чи дров привіз, викопали біля хати колодязь чи в полі картоплю — усе треба "обми­ти". Як не п'є чоловік, бо не хоче чи не може, то його усіляко заохочують, підбадьорюють або глу­зують: ти що, слабий чи в баптисти записався? Не наливають уже, як чоловік занедужав і лежить при­кований до ліжка. Коли ж помре, то знову п'ють — за його упокій. Настав дев'ятий день — п'ють, сороковий — п'ють, річниця — теж п'ють, бо то вже востаннє чоловік цей "пригощає". І так життя топлять люди в горілці".

Дякувати Богу, що моя сім'я відреклася від цієї "доброї" української традиції. У нашому домі го­рілка навіть не водиться, не те що тут її хтось п'є. Прийдуть гості, то в кращому випадку закарпат­ським натуральним вином пригощу їх. Бо чи вони до мене на пиятику прийшли? Як хочуть напитися, то нехай до бару йдуть і там грішать, а не в моїй хаті. Чи я не правий?

Є ще багато українських традицій, які спону­кають людей до гріха і супроводжують їх упро­довж усього їхнього життя. Це, наприклад, різні забобони, ворожіння, віра в інші надприродні сили тощо. Але то є вже трохи інша тема. Усіх згаданих і не згаданих гріхів треба позбуватися — каятися і більше не грішити. Зокрема, від такого "тради­ційного" гріха — пиятики.

"Хіба ви не знаєте, що неправедні не вспад­кують Божого Царства. Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блу­додійники, ні мужоложники1, ні злодії, ні користо­любці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки – Царства Божого не успадкують вони" (1 Кор. 6, 9-10) Так пише Святе Письмо.

Відкрити >>>