На "стометрівці" у Станіславові грала бандура

Того дня я мав ще одну кобзарську "вилазку" до Івано-Франківська. Грав на "стометрівці", біля перехрестя. Використовував малопотужну підси­лювальну апаратуру і мене мали змогу чути не ли­ше перехожі й ті люди, що зупинялися, але і від­відувачі найближчих трьох кав'ярень, що сиділи на літніх майданчиках. Приходили також місцеві телевізійники. З допомогою передач на своїх телеканалах вони долучилися до популяризації української кобзарської та лірницької спадщини...

Про людей, з якими я прямо чи побіжно сти­кався у цьому галицькому місті, у мене вже сфор­мувалася власна думка. Вони щирі й водночас заздрісні, жертовні й разом з тим скупі. Жителі Івано-Франківська патріотичні й байдужі, сердечні та лукаві. Вони такі, якими їх зробило життя, і я за це жодного з них не осуджую. Навпаки: я люблю цих людей, люблю так, як і інших, котрих створив Господь дуже різними. Тому й іду до них з кобзар­ськими та лірницькими піснями, щоб духовно й душевно підтримати людей у ці складні часи. І не важливо, як оцінять мій спів перехожі, важливо, що вони знатимуть: кобзарство і лірництво — це не лише історія, але й сьогодення. "Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине...". Це слова Тараса Шевченка, українського Кобзаря. І це — істина!

Відкрити >>>